Злякались твоїх жандарів?! Чорт їх бери й тебе разом з ними, барбосяко. Злякав, дума, Свистить… Свиснуть би по голові, щоб аж за вагонами тявкнув…
— Ану, свисни! — зневажливо й спокійно сказав сторож.
— Та годі, Данило — тихо промовив передній.
— Та що ж воно, справді… За віщо ж ти хватаєш нас? Чи ти піймав нас на чому, чи що? Дума, як дали йому свистульку, так уже й начальство…
— А гей — зачулось коло вагонів.
— Сюди! — крикнув сторож.
Із тьми, хутко наближаючись, з'явились дві постаті, чимсь дзвякаючи й щось бубонячи між собою.
— А що там? — ще не доходячи, крикнула одна з них.
— Та ось… — суворо промовив сторож. — Якісь коло вагонів терлись…
Постаті підійшли зовсім близько, зупинились і стали придивлятись до спійманих. На обох були білі сорочки, перепоясані чорним, і в одного в руці рушниця, а в другого збоку шабля.
— Гм… так… — поважно протягнула постать з шаблею.
— Ви скудова?
— З Водяного, господин жандар… — коротко зідхнув передній. — Оце йшли собі на станцію… Нічого не знаємо… Коли це: «стой, стрілять буду». За що ж це?
— Так… А пашпорти єєть?
— Пашпорти?…
Передній закашлявся. Потім утерся і кротко промовив:
— Пашпортів з нами… так що й нема… Но тільки…
— Умгу. Ну, так ідьом за нами… Поговорим на станції.
Передній розвів руками, зідхнув і рушив за жан-
