даром. За ним понуро пішли й задні, з боку їх солдат з рушницею. Хвилин через три-чотири всі п'ятеро стояли в тому самому садку, з якого чувся сміх і ніжний спів. На столі під акаціями стояли свічки в скляних ліхтарях, а круг свічок з обох боків стирчали пляшки, між пляшками стояли тарілки з закусками, коробочки з якоюсь їжею, ножі, шклянки. За столом сиділо дві пані, а біля них якийсь панок старенький і два жандарських офіцери. Один лисий, з пишними рудими вусами; другий молоденький, гарненький. Круг свічок несамовито, скажено літали кругами метелики, бились об скло, падали на стіл і знову бились, повзали й літали.
Очі всі, що сиділи за столом, були затуманені, а паніям губи й щоки якось дуже червоніли.
— Ну, що там? — чекаюче подивився офіцер з пишними вусами на жандаря, який заступаючи собою спійманих, виступив наперед і держав руку під козирьок.
Жандар ще більше вирівнявся і, придержуючи шаблю другою рукою, бадьоро й серйозно промовив:
— Ес… Ес… Еспорпіяторов поймали, ваше благородіє!
Всі заворушились, навіть старенький панок, що ста рано вимазував хлібом тарілку, здивовано повернув голову й замер.
— Експропріаторов? — недовірчиво й ліниво протягнув офіцер. Ого! Ану, отойді!
Жандар ловко крутнувся і одійшов у бік. Всі жадно впилися очима в три фігури, що стояли перед ними.
Всі три босі, з великими чорними пальцями на ногах, з якимись запалими, сірими обличчями, зарослими бородами, з мужицькими вигорьованими шиями, на яких виразно темніли зморшки, всі три без шапок, з похиленими головами, всі три з чеканням у всій постаті неминучого лиха…
