— Ну, раздєнься.
Гуня злякано глянув на нього.
— Раздєнься, тєбє говорю. Скажітє єму, чтоб он раздєлся…
— Раздєвайсь! — крикнув старший лікар од столу, де він сів щось писати.
— Я не хочу на слободу… — скривився Гуня.
— Да какая там свобода? Раздєнься, тєбя нужно осмотрєть.
Гуня недовірливо глянув на професора, потім на свого лікаря й помалу став скидати халат. Сіре лице йому було якесь жалібне, забите.
— Рубаху, рубаху сбрасивай!
Гуня скинув і сорочку. Худе, смугляво-сіре тіло його було одного кольору з лицем і, здавалось, в жилах йому текла не кров, а юшка того сірого кандьору, який їм давали щовечора їсти.
Гуню поставили лицем до світла й почали дивитись в очі, торкать йому вії, проводити нігтем по шкурі, довго потім слідкуючи за смужкою, яка червоніла на тому місці. Гуня й собі дивився на свої груди, часом схлипуючи і збираючись заплакати. Професор після кожного разу щось казав до старшого лікаря, а той записував. Потім професор взяв якусь довгу голку і, кольнувши нею в груди Гуню, спитав:
— Больно?
Гуня смирно посміхнувся й добродушно сказав:
— Нє…
— Гм!.. Странно… — сердито пробурмотів професор і кольнув з другого боку.
— А тєпєрь больно?
— Нє…
— А тєпєрь?
— Нє…
— Что за ерунда! Неужелі нє больно? Ти говорі правду… Совсєм нє больно?
