— Гм!.. — задумувались деякі з «дневальних» — Пропала, значить, твоя чистая… Заморить он тібе тут.
— Нну! — хитав головою Гуня. — Не заморить.
— Е, не говори!.. Они з нашим братом дєлають, що схотять.
— Не здєлають! Що они мінє сдєлають? Я — здоровий, от і всьо. За мордобитіє садови в тюрму, позивай. А держать тут не має права…
— Еге! — сумно посміхались «дневальні» й несміло озирались. Деякі одходили, а деякі зоставались і довго ще балакали з Гунею. І хоч вони розуміли його, оправдували, а дехто, може, й сам би зробив так, але хитали головами й мовчки одходили від «вовчка».
Минув тиждень. Кожного дня, коли проходила візитація, Гуня кричав у «вовчок» до старшого лікаря, вимагаючи, щоб його випустили, але той наче не чув його і йшов далі, навіть не глянувши на його двері.
— Ах ти, гад! Людоєд ти, с… с…! Пускай, бо двері рознесу тібє, суча лапа ти!
Візитація наче не чула нічого й довгою процесією проходила повз його номер.
— Равня-айсь! Кар'єром ма-а-аарш!! — кричав сусіда й чуть було, як лопотіли голі ноги його по підлозі.
— Радуйся, Варваро Каневська, радуйся, — чулось одноманітно, гуняво, безнадійно від другого сусіди, — радуйся…
— Ха-ха-ха!.. — дико, пронизувато ляскотів попід стелею чийсь регіт і тяжким холодом падав на душу.
— Дневальний!.. Дневальний!.. — гукав Гуня. Приходив «дневальний».
— Пойди і скажи, щоб пускали, бо двері буду бить! Накажи мінє бог!
— Нічого, брат, не поможе! — байдуже одповідав «дневальний» і одходив кудись од дверей.
— Равня-а-айсь!!
