Лікар зараз же одійшов од «вовчка» і, поправивши очки на носі, пішов мовчки далі. За ним пропливла вся процесія, цікаво зазираючи по черзі у «вовчок» і пересміхаючись між собою на Гунину лайку.
Гуня знов спробував бити двері, але його прив'язали до койки і три дні не одв'язували. Всі три дні він лежав, тісно стиснувши губи, чорно-сірий ввесь, з синяками по всьому тілі, упертий і злий.
Потім знову мовчав і цілими днями не одходив від вікна, понуро дивлячись на вершечки тополів, які сумно так іноді хитали головами, мов співчуваючи йому.
А за стінами його номера божевілля не вгавало і справляло свою страшну роботу. Воно пройняло всі стіни й визирало з кожної щілини, з кожної дряпинки; воно єхидно посміхалось і підстерегало його в кожному рухові його. Куди очі його не звертались, він бачив знаки його: ось попередник його гриз стіл, зоставивши слід од зубів на ньому; ось якийсь малюнок, безглуздий, дикий, як саме божевілля. Воно проймало кожний атом повітря і пробиралось йому в очі, в ніс, в уха, в серце й розум.
— Радуйся, Варваро Каневська, радуйся, — неслось зліва.
— Ня-яв…няв…няв… — скавучало справа.
— Ха-ха-ха!… — скажено гасало круг його й неначе хапало його за мозок і тягло кудись.
А тополі так безнадійно, так сумно тріпотіли листям і хитались, хитались.
— Ох, гади!.. Вампіри!! — скажено кидався він у двері й падав на підлогу, дряпаючи тіло і глухо ховаючи ридання в долоні.
Пройшов ще якийсь час.
Раз увечері, заступивши на свою зміну, дневальний Макарюк зазирнув до Гуні. Була місячна ніч; у вікно падали білі, срібні проміні, і одбиваючи тінь на під-
