Перейти до вмісту

Сторінка:Володимир Винниченко. Твори в 24 тт. Т.2 Оповідання (1929).pdf/189

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

сила! Ви знаєте, що Краса? Це той вогонь, до котрого линуть і звірі, і птиці, і люди. Полохливі вовки бояться й збігаються на нього, легкодушні метелики горять на ньому, людина кує на ньому меч і йде за ним туди, де буде все вогонь, де буде все краса. Краса — це могучий голос життя. Дивіться: навіть ці ваші свині, павіяни чують його і скоряються йому. Правда, вони по-своєму, по-свинячому чують Красу. Свиня з солодким хрюканням затаскає вас в багно й пожере з помиями: похотливий павіян обслинить, обпаскудить вас і загризе; машина засушить вас. Але все таки вони чують її, Красу. А ви, ви сами, що ви робите з своєю силою?! Ви ж подумайте: пройде час! настане старість і ви сами власними руками будете рвати з одчаю своє серце за споганене життя своє. Настане час і життя спитає: «Що ти зробила з тим, що я дало тобі?» Що ви скажете? «Я зарила в землю твій дарунок? Я оддала його на попрання свиням?» Так?

Вона мовчала. Сонце червоне і гнівне сідало на небосхилі. Внизу, за прирвою, немов розсипане велетенською рукою, шуміло місто. Чорні фабричні димарі, як загрубілі пальці Праці, хмуро й перестерігаюче здіймались до неба й неначе грозились комусь.

Серце щеміло. Боляче, тяжко було дивитись на ці горді вуста, тісно зложені, що немов заклялись не випускати з себе муки, що стояла десь за ними в грудях.

— О, як мені жаль вас… — прошепотів я.

— Ну, прошу! — спалахнула вона. — Я не терплю жалю до себе!

Я зщулився. В саду було порожньо. Цікаві ворони дивилися на нас з вершечків дерев і краканням оповіщали одна одну про свої спостереження над нами.

— Так… — хрипло промовив я. — Значить, я йду од вас…

Треба таки розірвати цей ланцюг… Я цеї ночи постановив це.