Петро і невеличке подвір'я наповнюється згуками дужих, нечуваних річей. І кожне слово цих блідих, патлатих людей, як блискавка серед ночи, розриває темряву салдатського світогляду, кожна думка їхня, глибока й боляче-правдива щось руйнує у них в серці і творить щось нове, хороше, страшне і хвилююче. Покриків «не разговаривай», «довольно зєвать» вже не чути і видно, що це розмовляють уже не арештанти й вартові, а люди, звичайні люди, яких єднає щось таке, чого нема ні в цьому тюремному подвір'ї, ні в сірих, похмурих казармах, люди, які, здається, ось-ось розпаляться, накинуться на ці грати, рознесуть їх одразу й гордо всі підуть туди, де їх люблять і ждуть.
— Ех! І на таких людей присилюють винтовки піднімать! — з гнівом стукнувши:об землю прикладом, скрикує вартовий і обводить поглядом конвойних. На їхніх лицях, уважних і серйозних, написано співчуття і, задерті догори, ці лиця похожі на лиця благаючих. А слова нові й дужі, як удари молота, гарні і вразливі, як проміння сонця, вилітають із вікон і боляче й солодко б'ють їх по серцю.
— Це правда! — щохвилини то зідхаючи, то з обуренням промовляють конвойні.
— А коли правда, то треба й робити по правді, по справедливості! — твердо й навіть жорстоко говорить Петро, вистромивши один тільки ніс із-за грати. Треба вирвати з себе страх, бо це сором. Треба розуміти, що вами заправляють, командують такі ж люди, як і ви, тільки гірші,
— Дисципліна — зідхає хтось.
Всі мовчать.
— Дисципліна! — сердито викрикує Петро. — Страх, темнота, свинство! От що!… Треба людиною бути, а не худобою, яка батога боїться!
— Їй-богу, правда! — якось радісно скрикує моло-
