денький салдатик з чистим, здоровим, як у хлопчика, лицем і задертою дитячою губою, і схвильовано озирається на товаришів.
Петро хоче знов щось казати, але конвойні розступаються і з-поміж них виходить салдат з винтовкою, за ним якийсь чоловік без картуза, у синій сорочці і в «зольних» штанях, а за ними знов конвойний з винтовкою. Вони по одному сходять з ганку на подвір'я і чоловік у синій сорочці, зробивши декільки ступнів, лідніма голову догори, хитає нею й весело кричить:
Драстуйте, Петро! Андрію! Петя, драстуйте,
— А! Степане!… Як ся маєте? Зовсім уже» Як здоров'я?
— Нічого!… Що читаєте?… Дядя, драстуйте!… Дістали? Ні? Дуже жаль… Що?… Не чую… Драстуйте, драстуйте!… Як ваші зуби, Валентине?
Постаті в вікнах ще більше оживлюються. Кожний щось говорить до Степана, кричить, питає, сміється. Степан одривчасто одповідає, не зупиняючись, не піднімаючи більше голави і скоса поглядаючи на вікно офіцера. Він іноді стрипує довгим волоссям, яке лізе йому в очі, і весело поблискує своїми білими зубами. З обох боків ідуть конвойні і, не встигаючи за його прудкою ходою, спотикаються й незграбно несуть у руках винтовки.
Степан просидів троє суток у «темному» за нелегальний напис на стіні й тепер здається всім новим і наче «з волі».
Чується:
— Ну, що? Як у темному?
— Нічого!
— Клопів багато?
— Легійони! Я їх чаєм частував. А у вас що новенького?
— Мечтатель на сім суток у темний пішов.
