— Та невже? За віщо»?
Опарив двадцать два[1], як той підслухував підвічном.
— Та сім суток за це?
Атож.
— Земляк! Не разговаривай! — зупиняє його конвойний.
Степан обертається до нього, пильно дивиться йому в лице Й питає:
— А ти з якої губерні?
Саратовської.
— Ну от! А я Київської. Які ж ми земляки?
Конвойний усміхається, йому, очевидячки, подобається цей жвавий «важний».
— Це все одно! Всі — земляки! — говорить він.
— Правда, — весело підхоплює Степан. — А що правда, то не гріх. А коли ми з тобою земляки, то ти й не докучай мені, любий чоловіче, бо я, соколе, в темненькому був, світу божого не бачив, голосу людського не чув. От що, голубе, землячок із Саратовської губернії.
Саратовець усміхається, усміхаються й другі салдатики, при чому конвойний з дитячою губою кожного разу, як Степан проходить коло ганку, старається сказати йому щось приємне і якнебудь висловити своє співчуття.
А Стелан, ходячи, заклада часом руки за шию підніма голову до неба і, глибоко-глибоко зідхнувши, звертається до вікон і каже:
— А все таки гарно жити!
І всі товариші, як публіка в театрі, сидячи в своїх вікнах. наче в ложах, слідкують за ним ласкавими очима Й усміхаються тою ж радісною посмішком,
- ↑ Двадцать два — жандар.
