ного й регочучись; там моляться богу, з натиском прикладаючи пучки до лоба й грудей; там бігають, переплигуючи через сидячих і лежачих, лаючись та огризаючись. Вигін живе, а сонце радісно сміється до нього.
— Так-так… — спльовуючи у вогонь, зідхає курець. — Утишеніє, коли в кишені є… Чи врожай, чи неврожай, а як у кишені бряжчить, то й бог на небі добрий… Так-так… А чи й у вас була забастовка?
— Забастовка?.. Та була…
— Ну?..
Сумний дядько мовчить і дивиться в вогонь; потім безнадійно посміхається й каже:
— Та що?.. Побили йому яконовію, спалили скирти, а йому те й за вухом не свербить: заштраховано!
Дядьки дивляться на нього, потім сумно, безнадійно хитають головами й мовчать.
— Заштраховано? — перепитує курець. — Так-так… Мовляв, чорт вас бери, робіть собі забастовки, скільки хочете, а я собі свої гроші таки візьму. Так-так… Як то кажуть: добре чорту в дудку грати, сидячи в болоті: одну злама, другу виріже… То так і панам. О-хо-хо-о!
Коло жвавих полтавців, як звичайно, крик, регіт, сварка.
— Та дай йому, Мотре, щоб аж за дев'ятими ворітьми гавкнув. Якого чорта чіпляється?
— Та невже? От не дав бог жабі хвоста, а то б усю траву витолочила. Скажіть, яка вона гостра!
— А така, що не тягни свитку, бо як потягну, то аж дідуньо присниться… Рудий шершень!.. Устав, то й ходи собі з чортом, а до людей не чіпляйся!
— А лови, лови! Перепиняй… Тю!
— Ачхи, білява! По чому зуби?
Коло бараків стоїть юрба й щось чи розглядає,
