чи слухає когось. Вона все більшає й потрохи присовується на цей кінець.
Дядьки задумливо мовчать. Ступнів за шість одних лежать «кацали» в білих свитках, у личаках, в кольорових сорочках мало не до колін. Вони добули десь окропу і, посідавши на клунках, п'ють чай з бляшаних кухликів. Руді, веснянкуваті, попечені лиця у них серйозні, спітнілі й мовчазні.
— Так-так… — зідхає курець. — Хазяйствечко якесь маєте?
Сумний цядько зиркає на нього й посміхається.
— Та маю… в очкурі…
— Та й усього? Е! Такого хазяйства у всякого є. Бідують, значить, і у вас?
— Бідують — не бідують, а мовляв, якби не «ох», то давно б і здох.
— Так-так…
Юрба все наближається, сміючись і голосно балакаючи. Дехто з «кацапів» устав і без картуза підходить до неї.
Один з дядьків зідхає, підводиться й каже:
— Горе — море; пий його — не вип'єш…
— А не вип'єш, — охоче згоджується курець. — Не вип'єш! Багато його, того горя… Бба-гато. А жити треба; хоч потрошку, а треба.
— Нічого! посміхається сумний дядько — Аби живі, а голі будемо.
— А будемо…
І всі сумно змовкають, дивлячись у вогонь
Юрба насовується. Серед неї видно якогось чоловіка в сукняному «кацапському» картузі з цапиною борідкою й жовтим тоненьким носиком. Він, видно, несе щось важке в одній руці, бо схилився на один бік і посовується дуже помалу, щось викрикуючи й обертаючись до юрби.
В юрбі сміх і палкі балачки. Коло чоловіка в «ка-
