цапському» картузі йде молодий парубчак з біля зим чубом, підстриженим «по-кацапському», і з веселим, круглим, кирпатим лицем. Під пахвою йому гри булки, які він обережно щохвилини оглядає.
Юрба зупиняється коло дядьків. Чоловік ставить додолу велику кошолку з булками, підніма догори якусь засмальцьовану торбинку, трусить нею і, повертаючи голову на всі боки, кричить:
— Ех! Вот ігра так ігра! За колєйку цєлую булку! Цєлую французскую булку за копєйку! Кто желаєт? Ех, кто желаєт! Ну-ка! Ну-ка! Зємлячкі! К чайку-то булочкі! А? Подході, подході.
— Серьога! — кричить до «кацапів», підводячись навшпиньки, кирпатий «кацапчук» з булками. — Во! Гляді!
Він підніма догори булки й показує їх Серьозі — гарному, високому парубкові з сірими, твердими очима. Той швидко підводиться Й підбіга до юрби.
— Врьо-о? Виграл? — сміється він.
— За копєйку! — Хвалиться той, стріпуючи волоссям, — Грай!
— Боюсь…
Їх слухає якийсь дялько в жовтому брилі, в жилеті з салдатськими гудзиками, з іронічними, тоненькими губами!
— Не бійсь, грай, — посміхається він до Серьоги одними куточками губів: — дурням щастя.
— Как? — не розуміє Серьога, але дядько вже не дивиться на нього.
— Ех, поскорєй! Єсть одін, єщо два. Кто желаєт? Єсть одін, єщо два! Ну-ка, зельоний картуз, подмазивайсь. За копєйку цєлую булку!
«Зельоний картуз» спершу соромиться, потім нерішуче озирається до товариша в рудій чумарці й хита на торбу:
— Спробувать?
