Вечір. Пристань. Дніпро задумливо плюскає легенькими хвилями об берег і маленькі човники злегка гойдаються на них, наче граються.
Параход має одійти аж уночі і через те в самій пристані порожньо, тільки подекуди, лежачи на якійсь бочці або спершись.на перила мелянхолічно дивиться у воду сторож. Зате на березі повно люду. І великими валками й маленькими купками, і парами й поодинці вони сидять, лежать і вкривають собою весь берег. Сонце червоне, як засоромлена дівчина, ховається за високий, чорний димар заводу й лукаво ниглядає з-поза нього одним оком, Але на березі вже тінь. Брудні, з полупленими стінами і якимись, наче нашвидку повиковиряними, вікнами єврейські «заїзди» й «номера» з похиленими покрівлями, з обідраними дверима щільно стоять один коло одного понад берегом і, здається, що хтось кинув їх тут і забув, а вони зостались далеко від города й сумно дивляться на Дніпро своїми зеленими від старости шибками в вікнах. А коло них, наче діти їхні, всякі рундуки, будочки, стойки з булками, ковбасами, огірками, насінням, з діжечками, з рибою, про яку можна догадатись вже ступнів за двадцять, з єврейками, євреями, українками, старими
