Перед нами далеко зачорніла підвода. Пам'ятаю, ми якось разом озирнули одно одного й весело зареготались.
— Єрунда виходить? — питаючи й зо сміхом сказала панна.
— Гм! — безпомічно озирнувся я.
— Знаєте що? Давайте сядемо й закриємо ноги. Ніби спочиваємо.
— Правильно!
Сіли. Заховали ноги під свитки і знов обдивились самих себе.
— Ні! Ми так схожі на старців, — засміялась вона. — Так не можна. Сядьте інакше. Не так… Сховайте ноги в пшеницю.
— Це — жито, — для чогось поправив я.
— Все одно. Ну, так…
Вона ставала все ближчою й ближчою мені. Здавалось, ми давно-давно колись разом жили десь, потім розлучилися, а тепер знову зійшлись.
Віз наближався… Ось уже порівнявся з нами. На ньому сиділо троє дядьків з довгим аж до плечей волоссям і в капелюхах, похожих на перевернені догори ринки. Двоє з них сиділо, поспускавши ноги через полудрабки, а третій поганяв. Вони всі пильно подивилися на нас і пробігли далі.
— Зійшло! — весело хитнула панна головою. — Ходім! Та скиньте вашу шапку. Сподобалась. Дайте сюди!
І вона здерла з голови мені шапку, ласкаво, тепло посміхнулась і сунула шапку в кишеню своєї свитки.
Коли треба буде, дам… А гарно, правда? — раптом весело засміялась вона.
Я якось озирнувся на себе й справді помітив, що мені тепер дуже гарно стало якось, бадьоро, цікаво, дужо.
— Як вас зовуть? — спитався я її раптом. Вона лукаво глянула на мене.
