— А вам для чого?
— Як то для чого?… Цікаво знати, з ким ідеш.
— Фу, катзнащо! Хіба, коли я вам скажу, що мене звуть Галею, Манею, то ви вже знатимете мене? Не скажу.
— Через що?
— Не хочеться. Так краще. І сама не хочу знати, як вас зовуть. Я знаю, що у вас карі очі, потім… Яке у вас волосся?… русяве, здається. Нуда… Русяве волосся. Ну, і так далі. А ім'я — пошлість. Правда? — підняла вона якось мило брови й засміялась.
Я теж засміявся. Рішуче, я знав її, ми десь жили разом. Може вона була колись веселою березкою, а я вітром? Вона тремтіла листям, коли я співав їй у тихий вечір пісню вітра? Хто скаже, що ні? Може ми були парою колосків і близько стояли один коло одного? Хто його зна, але я знав її давно-давно.
А ліс присовувався все ближче та ближче. Темна стіна його тупо, мовчки дивилася на нас і вороже щось було в цьому погляді, холодне, заховане в собі.
— Ліс… — тихо прошепотіла панна, дивлячись на мене уважними, ніби трохи здивованими очима.
— Треба обережно йти тепер… — одповів я.
— А знаєте: мені чогось зовсім не страшно… Цікаво тільки дуже… — здивовано посміхнулась вона. Я глянув на неї. Надзвичайно гарна була вона тоді. І, пам'ятаю, в грудях мені сколихнулась якась хвиля, велика, тепла хвиля чулости, знаєте, така хвиля, яка буває, коли ви несподівано, від нудьги, заходите в храм і вас обхоплює, разом з хвилею згуків, ціла хмара асоціяцій, почувань і ви почуваєте, як вам стає безмірно журно, тепло, затишно.
— Знаєте: ви надзвичайно гарні зараз! — проти волі вирвалось у мене.
Вона злегка почервоніла, очі ласкаво глянули на мене й вона засміялась:
