— Я не знаю, що треба сказати на це…
Нам обом стало якось радісно-ніяково й ми мовчки швидше пішли до лісу.
Пам'ятаю, після того ми вже не балакали. Іноді тільки озирались назад, перекидались короткими фразами і, зустрівшись на мент очима, потуплювались і мовчки йшли далі. Стіна лісу ставала вищою, виразнішою.
Ми не знали, де йшла та межа кордону; може вона була тут же, зараз, може ще далеко десь; може вже якась пара очей пограничника стежила за нами, а рука пробувала, чи добре зводиться курок. Ми напружено водили очима по стіні, пролізали поглядом між дерева й нишпорили між ними… Але стіна злісно-лукаво, холодно ховала за собою те, що ми шукали, й чекала нас.
— Не видно… — шепотів я.
— Не видно нікого… — шепотіла панна.
І мені щоразу хотілося взяти її за руку, притулитись, злитись із нею й так іти далі. Надзвичайно хотілось… Але…
І ось стіна вже зовсім перед нами. Зійти з дороги, перейти вузеньку нивку жита й ми в лісі.
Ми озирнулись. Дорога наша стояла порожньою й далеко там вливалась, наче бура річечка, в зелене море хлібів. Тихо було. Не так тихо, як десь у городі вночі, де мертво спить і камінь, і страждання, і ніч тонко дзвенить у вухах, як кажан вічности. А тихо тишею поля, де йде великий, здоровий, вічний процес народження, де вітрець лащиться і грається з квітками, кібець, як прив'язаний за нитку, часто трипочеться на однім місці і, ніби вирвавшись, кидається згори в зелений хліб; а в хлібі одбувається якась шамотня, якась боротьба інтересів кузок, черв'ячків, мишей, колосків.
— Ходім… — прошепотіла панна.
