Сидів він за напад на якогось поліцмейстера і ждав собі каторги. Він часто говорив про своє діло, показував навіть усім свій акт обвинувачення, ми цікавились ним, але коли його одного ранку взяли на суд, це вийшло для всіх якось несподівано.
Правда, ми зараз же й забули про це — мало нас ходить щодня на суд; про це повинні пам'ятати дежурні по камері — приховати їхні обіди й вечері.
Але ввечері він не вернувся. Замість того в той же вечір стало відомо, що Семена Новогрудцева присуджено на смертну кару і просто з суду одведено в «покійницьку».
Ми всі якось мимоволі, почувши це, глянули на його койку. І щось тихе й велике оселилося в нашій камері в той вечір. Воно спиняло голосний регіт і робило балачки уривчастими, нескінченими, погляди задумливими. Принишкла камера.
В той же вечір я довго сидів на вікні, на тому самому вікні, з якого він гукав до Клари. Мене не зганяли. Я тупо дивився у ніч.
Далеко горіли вогні города, внизу у подвір'ї ходив вартовий і чути було, як хруськав під його ногами молоденький лід калюжок. Легким морозом була одягнена ніч.
Я поглядав на вікно Клариної камери, але воно жовтіло мовчки, застигло, байдуже. У других вікнах чорніли силуети голів, нагадуючи випнуті при березі з води голівки жаб; через подвір'я від жіночої половини до чоловічої перелітали перегукування, сплітались, плутались. Срібною ниткою звідкись ізнизу між ними тягнулася пісня, задумлива, безнадійна. Часами з-під темної стіни вилітав свист вартового, довгий, як виття якоїсь тоненької гидкої звірюки, й безсило стихав. Вікно ж Клариної камери жовтіло рівно, тупо…
З того часу не стало Семена Новогрудцева. На
