другий день забрали його речі, койку його зайняв куций, веснушкуватий бундовець[1] з чорним, кучерявим, ніби присмаленим волоссям; і Семена Новогрудцева не стало.
Був там за церквою, по другий бік коридору, в «покійницькій» хтось інший, хтось особливий, дивний, таємний.
Ми його рідко бачили, але кожного разу після зустрічі з ним за душею тягнулось щось липке, надокучливе, як павутиння восени; всі вражіння, як скло від дихання, робились затуманеними, тусклими.
Іноді його водили чогось у контору. Коли він проходив подвір'ям, де ми гуляли, всі зупинялись і дивились йому вслід. Ті, що грали в м'яча, або в цурки, ті, що боролись, що бігали в довгої лози, як зачаровані застигали з гілками, м'ячами, палицями в руках, із зсунутими на потилицю шапками, застигали й дивились, поки не глитала його хвіртка.
Я не знаю, чи була жалість у кого, та ридаюча жалість; знаю, що мені було дивно й чудно. І те, що він обережно ступав через розбиті нашими ногами намерзлі калюжки; і те, що черевики в його були з біленькою дірочкою й поруділими задками; і те, що він рухався, хитав нам головою, посміхався. Все здавалося недійсним, абсурдним, страшним. І ми з якоюсь зляканою приязнею, з якоюсь, занадто похапливою й серйозною повагою вклонялись йому, а деякі навіть підходили й здоровкались із ним. І нам видно було, що лице таких було напружено-уважне, занадто серйозне й трохи лякане. Коли його заводили в контору, ми обступали того, що підходив до нього й жагуче питали, що він казав.
— Нічого… так… питав, що нового…
- ↑ Член соц.демокр. партії робітників євреїв.
