би диму до царя природи. А цар природи весело сміявся.
В кінці вулиці з'явився якийсь чоловік. Він чо гось озирався назад і поспішав. Чоботи йому і сви та були заляпані, шапка одсунута назад і з блідого лоба капав піт на худі щоки.
Надійшовши до розкиданих, скупчених діжок, клунків, до плачучих дітей, він зменшив ходу й часами зупинявся. Потім знов озирався назад і скоріше йшов уперед, дивлячись круг себе широкими, напруженими очима. І молоде, худе та бліде лице його наливалось чимсь похожим на крик і плач погорілих людей.
І дедалі йшов він, то все менше озирався назад і частіше зупинявся, розпитував і болючими, вели кими очима дивився на дрижачих дітей, на виючих собак, на шматики погорілих розкиданих дощок. А коли підійшов до купи людей, що стояли й кри чали, губи йому дрижали, й очі горіли.
— Драстуйте! — хрипло поздоровкався він.
Хтось сказав йому «драстуйте».
— Чого ж ви ждете тепер? — дивлячись на всіх гарячими очима й лижучи сухі, дрижачі губи, рап том голосно скрикнув він. Всі здивовано і замовк нувши подивились на нього.
— А ти хто такий? — суворо спитав чийсь голос.
— Хто я такий? — перепитав чоловік і на мент зупинився. Здавалось, в грудях йому було щось таке велике, що не могло все зразу вистрибнути і, за стрягнувши, здавило горло.
А потім воно, це велике, боляче стало вилітать йому з грудей шматками слів, шматками вогню, шматками гнівної муки.
А вони вже не питали, хто такий він.
— Голубчику наш, — плакав чийсь жіночий голос, а чоловіки шумно зідхали й дивились кудись, далеко, поперед себе.
