На нього дивились сусіди і йшли до нього.
— Та схаменіться, діду! Що ви кажете? Бог дав і взяв.
— Взяв? — впився в сусіду страшним своїм поглядом дід — За що взяв?
— Людей виніть, діду, люди вінні, а не бог…
— Де вони, ті люди?--повів очима дід навкруги.
— Нема їх тут, шукати треба, ходім…
Дід не хотів іти, але його повели туди, де стали і кричали інші. Дід ішов, схиливши голову, і вітер несміло, винувато гладив і хилитав його сиве, розкудовчене волосся.
— Студенти запалили!… Вони!… Не хто, як вони!. — кричав рудий, веснянкуватий Гаврило і, показуючи замазаною у сажу рукою до лісу, грізно тряс головою,
— Я сама вчора двох бачила, своїми очима бачила їх! — випнулась наперед Козубиха: —Ішли й дивились на Домахину хату. А з неї якраз і почалось. Вони!…
— Де вони, ті студенти? — раптом пролізаючи до Домахи, глухо спитав дід і полинялі очі його дивились гостро і люто.
— Де? — хитнула головою Домаха. Шукай їх! Ти його піймаєш. Там…
— Де «там?
— У лісі, у чорта в болоті…
— У чорта? Де ті студенти, давай їх сюди! Давай, я вимотаю їм жили, я наточу крови їхньої і буду гасить мою хату. Давай!
— Жили їм вимотать!! — летів крик із грудей, із стиснених кулаків, з затуманених очей. Летів і нісся до високого, спокійно-радісного неба з веселим, величним сонцем. І собаки піднімали голови до цього сонця і страшно вили, і курилась чорна руїна хат, наче руки простягаючи тонкі стовбури.
