кали й вовтузились діти, жінки та діди; мов задубілі стояли мужики з повислими руками, з скляними, недвижними поглядами, з опаленими бородами. Або, збившись докупи, без ладу махали руками, кричали, наче сподіваючись криком забити полум'я своїх мук, свого одчаю й туги.
Між ними сиротливо блукали собаки і, піднімаючи голови догори, жалібно, страшно вили. Вили таким воєм, наче вже бачили страшні постаті голоду, нужди, хвороб, які зграєю йшли на погоріле село. На собак з ненавистю і страхом кричали, вони підгортали хвости і знов, одійшовши, піднімали голови й вили. Прив'язані до тинів корови та коні ревли, тупчились; діти дрижали з холоду і плакали; хитались і голосили жінки.
Але люди не могли заспокоїтись; вони ходили поміж дочорнілих хат, розкидали недогорілу солому, диким поглядом озирали задимлену руїну й безсило схицяли голови на груди.
Коло згорілого трупа коняки і повалених стін стаяв дід, без щалки, з пропаленою сорочкою, й мовчав. Вітер несміло, боязко гравсь його сивим чубом. Довго стояв дід, потім підвів голову й дико, люто дивлячись у небо, заговорив:
— Ну й усе?… Чи ще мало? Га?
Він розідрав сорочку і винув жовті, кістляві, старі груди з жовто-сивим волосом на них. На губах йому стояла піна, в старих зморшках лежала сажа, полинялі очі блищали гострим, холодним світлом.
— Як мало, то можна й ще!… Ось-сьо…
