Рішуче цей дідуганчик комік. Зустрівся з ним на сходах і тільки хотів уступитись йому з дороги, як він хитнувся, спіткнувся та так і брикнувся б униз, якби я не підхопив його. (Страшенно він легесенький і пахтить весь застарілим, французьким тютюном і чимсь дідівським.) Він трохи зблід, я це виразно бачив. Але коли я його поставив на ноги, він узявсь рукою за стіну, постояв трохи і, не слухаючи моїх запитань, сказав:
— Ви, розуміється, ждете, що я вас буду дякувать?
На мене не дивився. Лице його зблизька здалось мені ще більш сірим. Ніс у нього гарний, крючкю ватий, очі чудні, гострі, болючі і… хворі. Над ними настовбурчені брови, які, немов два пси, стережуть їх від ворогів.
Я засміявся, бо я таки справді ждав, що він як і всі вони, ці Французи, засипле мене фразами подяки.
— Ви часто смієтесь, сказав він таким тоном, немов ставив мені це на увагу.
Я не переставав посміхатись.
— Коли мені смішно, я таки сміюсь, — сказав я.
— А тепер чого смієтесь?
Щось чудне, їй-богу, в його очах! Щось таке, що мені й моторошно, й приємно стало, коли він зупинив їх на мені.
