— А тепер сміюсь того, що справді ждав, як ви почнете дякувать.
Він пильно озирнув мене,
— Ну, так я вас не дякую, — хмуро кинув він і пішов униз.
Я подивився вслід йому. Раптом він озирнувсь і сказав:
— Ми все таки будемо знайомі? Правда?
— З великою охотою.
— Моє прізвище Лярош.
— Чудесно. А моє Передерієнко.
— Як?
Він широко розплющив очі. Я засміявся. Це вічна історія з моїм прізвищем, воно наводить жах на французів.
— Передерієнко, — повторив я.
— Ні, я цього не вимовлю, — рішуче й суворо покрутив він головою. — Та мені й не цікаво ваше прізвище, Adjeu!
— Adjeu!
Отакий комік! Цікаво, чи він буде тепер стукати мені в стінку, як я після десятої вечора почну співать?
Я не бачив його днів два. Співав до десятої й після десятої — він не стукав. Я знаю, що це неприємно, коли сам не співаєш, а співає хтось інший. Але я не можу не співать — мені нема чого більше робити. Коли я не співатиму, то мушу повіситись. Я так постановив уже давно. Вчора й позавчора я пробував стояти біля ломбарда, там купують люди всякі речі й може комусь важко нести буде їх додому, то я занесу. А за це вони дадуть мені пару су[1].
Але це не так легко. Я простояв два дні й мене не допустили ні до одного покупця. Одна дама хо-
- ↑ Су — на наші гроші — біля двух копійок
