Лярош зразу змінився й хмуро стиснув брови.
— Що він сказав? — немов не дочувши, спитав він.
— Він кличе собаку.
— Ага! Він думає, що вона прибігла й боїться йти до нього. Може нас почув. Ну, він їй дасть.
— Жужу!
В голосі, що кликав, не було рішуче нічого страшного і, бувши на місці Жужу, я сміло підійшов би до свого хазяїна, навіть поклав би йому на плече свої лапи, облизав би гарячим люб'ячим язиком його сліпе лице і сів би спокійно вечеряти смаженою картоплею. Але Жужу була десь далеко, можливо в компанії цілої зграї хвостатих кавалерів. Куди їм там думати про ненависного хазяїна, від якого їй пощастило вирватись. Цей хазяїн, видно, й сам добре розуміє це, бо в кликанню його ясно чулась безнадійність.
Я глянув на Ляроша. Він суворо, гнівно й мовчки дивився на сліпця.
— Бачите, він таки, здається, більше сумує, ніж сердиться, — не вдержався я, щоб не шепнути йому.
Але дідок тільки зиркнув на мене і знов дивився на старця. Я посміхнувся і, спершись на стіну, став дивитись угору з виглядом людини, котра має час на терпіння й розуміє становище свого приятеля.
Вмить біля наших ніг щось прошуміло, немов пробігло щось з кігтями і не встиг я озирнутись, як Лярош сильно схопив мене за руку й так стиснув, що аж мені мурашки побігли по тілі.
— Що таке?!
Але, глянувши до старця, я побачив, як у цей момент на нього накинулось щось чорне, кудлате й з легким радісним верещанням стало вовтузитись на ньому. А з-під цього кудлатого визволилась рука, обняла чорне до себе і почувся схвильований, щасливий голос сліпця. Спершу я не міг розібрати, що
