він скрикував, а далі, коли їхній захват трохи зменшився, коли пудель трохи заспокоївся, я вже добре розібрав, як хазяїн цілував його голову, як тулив її до грудей своїх і дрижачим голосом говорив:
— О, собачка моя! Моя цюцю дорога. Ти покинуть хотіла мене? Хотіла покинуть? Га? Моя Жужу, моє сонечко… Цюцінька моя, цюцінько люба!
І знов цілував і милував кучеряву голову, з якої висовувався червоний, довгий язик, що лизав його по лиці. І руки старця дрижали, як у матері, котрій пощастило вирятувать свою єдину дитину, як у коханого, до котрого вернулась його мила.
Лярош дивився на них, зціпивши зуби, блідий, з таким понурим поглядом, немов земна плянета зривалась з своєї орбіти й летіла в світову безодню, а він їй нічим помогти не міг. Потім враз повернувся й швидко пішов од мене. Я хотів наздогнать його, але він десь зник.
Був у мене сьогодні Лярош. Він має кроткий вигляд. Всі ці дні після історії з старцем він ходить задумливий і тихий. Зустрівшись зо мною, помалу здійма капелюх, уклоняється і проходить далі, немов ми ніколи з ним ні разу не балакали.
А сьогодні раптом прийшов, лом'явся і, дивлячись у підлогу, похмуро сказав:
— Я маю вас закликати до себе в гості. Хочете?
Я засміявся й сказав, що вже скучив за ним і тому з великою охотою піду, куди він хоче.
— Я не тут буду жить, — дивлячись у вікно, додав він.
— А! Ви перебираєтесь на другу квартиру?
— Я до внучки перебираюсь, — сердито кинув він.
— А-а! У вас є внучка?
Лярош схопився з місця, немов я наніс йому надзвичайну образу.
