— Шановний добродію! Я маю честь закликати вас до себе в гості. Почуваєте ви бажання не ухилитися від мого запрошення?
— Вибачайте! Я з радістю… Я з великою радістю… — заспішив я.
— Дякую… — церемонно вклонився він. — Моя адреса: rue Yavin № 5, квартира 8. Рівно о 7-й годині. Ми чекаємо. Adieu!
І гордо-урочисто пішов з хати. Але на порозі раптом озирнувся, підійшов до мене, взяв мене під лікоть і тихо сказав:
— Тільки знаєте що, мій молодий чужинче: ви не повинні однімать у мене моєї внучки, як той фокстер'єрчик пуделя. Добре?
Його очі вперше здались мені ніжними, ласкавими і сумно-жартівливими, як промінь сонця перед вечором.
Я засміявся і з охотою пообіцяв йому це.
— Ви завжди смієтесь, — сказав він сердито. Потім раптом обняв, поцілував мене і, прошепотівши: «Смійтесь, серце, завжди», поспішно вийшов із хати.
На покрівлі мансарди сміялось сонце вечора: внизу синім легким туманом повипися вулиці веселої столиці світу, віяв п'яний вогкий вітер з півдня.
Я закинув руки за голову, потягнувся, набрав повні груди вітру з півдня і радісно, щасливо засміявся.
