Сторінка:Володимир Леонтович. Спомини утікача (1922).djvu/103

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено
— 102 —

навіть і тоді, коли награбувавши зробиться багатшим, ніж був я?..

Та розум нашіптував свої сумні пророцтва тихо-помалу. Жаль, збуджений їми, не вибухав гостро, а тужив без перестану десь в глибині, муляв тупим болем, як поріз гострою бритвою. А біжучі справи не давали прислухатись до його, треба було двічи, тричі на день ходити на станцію довідуватися за поїзди, клопотати за білєти, перевідати може в останнє, знайомих, доводилося товктися цілісінький день між людьми, дбати про всякі дрібниці, тай самому хотілося усунутися од сумних думок, не лякати себе, не лякати инших, не показатися страхополохом в очах людських, а в додачу почуття не давало вмирати надіям і вони забивали перестороги розуму… І часто тепер, коли живу вигнанцем на чужині, гнітить мене жаль, чому тоді не спинився я уважно над тими думками своїми, чому не попросився, як годилосяб, з повною свідомістю і чулістю з тими дорогими для мене місцями, не глянув на їх уважним поглядом, як на померлого при останнім прощанні, не пішов навіть на могили рідних, що робив завжде, і на коротший час виїздячи з дому… Хватався тікати, хватався поробити біжучі дрібниці, було ніколи, не думав, що їду так на довго?… Ми, сільські люде, приростаємо до землі,