Сторінка:Володимир Леонтович. Спомини утікача (1922).djvu/129

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено
— 128 —

було теж непевне. Війська було там зовсім мало, але чомусь сподівалися, що у Криму скоріше може складеться якась нова антибольшевицька сила, що зразу оборонить хоч сю невелику територію, а далі може і перейде в наступ і туди і виїздила більшість, а ті, хто вже зовсім зневірився, поспішалися до Одеси до надходу большевиків, рахуючи на те, що там терор буде менчий ніж в Криму, коли в останнє прийде черга і на його.

Саме в той час я випадково стрівся в Катеринодарі з однією знайомою родиною і ми надумалися разом з нею їхати залізницею до Туапсе, а звідти морем чи кіньми до Грузії, сподіваючись, що нам, як Українцям, Грузини таки дадуть дозвіл перейти їхню територію. — Треба було умовитися з сином, щоб і він, коли буде змога, подався до Грузії, а там вже світ широкий, думатимем що робити далі. З тією метою ми з жінкою поїхали ще раз до Новоросійську. Тут усі колії були цілком забиті поїздами, в ваґонах було людей набито так тісно, що спати могли тільки сидячи або по черзі, коли сусіди виходили чи стояли, у городі оселі знайти неможливо, настрій у всіх нервовий, наляканий. В горах довкола повно зелених, яких денікинці не тільки не можуть розігнати, а ще вони від часу до часу роблять наскоки на самий Ново-