Сторінка:Володимир Леонтович. Спомини утікача (1922).djvu/131

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено
— 130 —

здавався і ґенерал, мав він стурбований та таємничий вигляд, на запитання куди їде відповідав неохоче і не в одно, часто розмовляв про щось пошепки з деньщиком. Що правда з плутаної його відповіді виявлялося, що його викликає начальство здавати обрахунки, а по звичаях того часу се легко могло пояснювати його нервовість, але всеж таки в нас почали закрадатися сумніви, чи наші попутчики таки справжні ґенерал і деньщик, чи може переодягнуті грабіжники…

З Новоросійську поїзд довго йде все в гору по дуже стрімкому узвозі. Залізну колію обступають звідусіль гори подекуди скелясті, подекуди оброслі лісом, ваґони не освітлювалися, ніч була темна хоч в око стрель, важко сопучи поїзд сунувся так помалу, що як би трапилися близько зелені, моглиб вскочити на поїзд і підчас руху. Нарешті в паротягу не стало сили і ми стали десь серед лісу та скель і далі рушити, дарма на усі заходи, не могли.

Ся несподівана зупинка викликала велику трівогу в цілому поїзді. Кондуктори і машиністи бігали прискореною ходою, перегукуючись між собою притишеним голосом, з ваґонів висовувалися пасажири стурбовано питаючи, що сталося. Ґенерал схвильовано радився пошепки з деньщиком, скинув ґенеральську шинелю, зодяг