Сторінка:Володимир Леонтович. Спомини утікача (1922).djvu/136

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено
— 135 —

жінка та син господаря. Мусіли оселитися в їх та ще і не самі, а з подругою дочки, яка теж заслабла на тиф.

Потяглося нужденне, беззмістовне життя — з дня в день без мети, без певности на будуче, без відповідного діла, хоч праці незвиклої і тяжкої було багато: доглядати слабих, ходити на базар, носити воду, рубати дрова і т. д.

Випадково зустрів я якось на вулиці одного знайомого Росіянина. Був він на Україні за п. Гетьмана як фаховець директором департамента міністерства земельних справ. Виявилося, що у Туапсе в садовій школі жило кілька чоловік урядовців денікинського міністерства земельних справ, бо один чи два департамента з того міністерства, не маючи місця в Ростові, пробували в Туапсе і відсіля зносилися з Ростовом. Більшість з їх теж були Росіяне і теж були фаховцями в українському міністерстві. Тепер коли денікинський уряд евакуїровався з Ростову, згубили вони з їм звязок, сиділи без діла і без грошей, дожидаючи своєї долі і заробляли тимчасом, копаючи грядки для школи. Усі вони, хоч і признавалися, що з усіх влад, які виникали після революції, тільки на Україні за п. Гетьмана була справжня орґанізація, і міністерства робили справжне діло, а проте марили тільки про єдину-неділиму і здається не могли по-