Сторінка:Володимир Леонтович. Спомини утікача (1922).djvu/144

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено
— 143 —

було тікати. Пощастило знайти дві невеликі кімнати на самому краю слободи в скрайній хаті над річкою Туапсінкою в старого діда родом з Полтавщини, з Опошні. В Опошні він заробляв бляхарством, мав власну хату, жінку й дочку, а син його служив на залізниці у Туапсе. Старий ще перед революцією приїхав його перевідати, тут захопили його події, і він вже не зміг повернутися до дому, купив собі невеличкий ґрунт і стулив хату з такого-сякого аби як, рахуючи на теплий туапсінський клімат. За першого надходу большевиків син його був обраний за якогось комісара, а як повернулися добровольці, трохи його не розстріляно, та він втік з жінкою на Ставропольщину, там якось леґалізувався та заробляв з майстерства, але до Туапсе повернутися не зважувався. Старий ввесь день порався на своєму малому огороді, часом робив якийсь бляшаний посуд на замовлення, сам варив; жив він у кухні, а дві кімнати наняв нам. Пріч того у його домку була ще і третя дуже маленька, та її він ні за які гроші наняти не згожувався, була вона для його як святощі. У їй лежали купою на двох невеличких столах книжки його сина здебільшого популярні брошурки соціялістичного напрямку. Не було тут ні так багато, ні особливо глибокої науки, та на діда справляла вона приголомшуюче