Сторінка:Володимир Леонтович. Спомини утікача (1922).djvu/145

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено
— 144 —

вражіння і вважав він свого сина, що стільки науки переборов, надзвичайно розумним та вченим, а те, що він був обраний за комісара, ще ствержувало старого в такому погляді і хоч дещо з того, що казав і робив його син, і здавалося дідові не до речи, та він не важився того казати, схиляючись перед незрозумілою йому мудрістю. В кімнаті нашій висів великий портрет сього політичного діяча з його жінкою. Дарма на соціялістичні переконання, вони обоє, знати, силкувалися підробити себе під можливо буржуйський вигляд — прибралися в буржуйські строї, прибрали, знати з великим клопотом, чепурніші пози, але оливяні баньки і напіврозчинений рот комісара таки не виявляли в йому ні особливо глибокої думки, ані особливої культури.

Як видно було з дідового оповідання, не все було по соціялістичному і в приватньому житті сієї пари, не все було навіть по доброму в їхніх відношеннях до батька. Дід показував фотографію своєї опошнянської хати, де під вікнами цвіли жоржини, а на передньому плані сиділи він з бабою та дочкою в доброму українському убранні. Сю фотоґрафію дід привіз на спомин синові та невістці, алеж невістка не схотіла вішати на показ людям фотоґрафії таких простацьких родичів і закинула її в комору між усякий