Сторінка:Володимир Леонтович. Спомини утікача (1922).djvu/15

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено
— 14 —

вона поступала туди, звідки виходили Французи і часом між ними залишалося вільного простору тілько один квартал. Російськеж військо продиралося поміж загонами червоної армії і по городу чути було стрілянину рушниць та кулеметів.

Надходив вечір, залягла пітьма, город стояв неосвітлений, інтеліґенція не важилася витикатися на вулицю, стереглися навіть палити світло в помешканнях. У пітьмі розтиналися стріли.

Здається, вже і цеї ночі почалися арешти, розстріли та грабування крамниць та деяких приватних помешкань, останніх, здається, з певним вибором. Так я знаю, що тієї ночі розбито і пограбовано дім одного помітного комерційного діяча, з цінною стародавньою обстановою і колєкціями (господар кохався і знався на старовині і багато її скуповував), який ще у Петербурзі спроневірився був большевикам і втік в переддень їх приходу, бо за його голову була оголошена нагорода.

Другого дня почалися труси, що тяглися кілька день. Почекавши годин до 11, я думав було, що до нас вже не прийдуть, бо господарі, в яких ми з сином займали одну кімнату, мали невелике й нероскішне помешкання, і налагодився йти до Червоного Хреста. Але тільки я вийшов під браму, до неї вскочила з вулиці юрба