Сторінка:Володимир Леонтович. Спомини утікача (1922).djvu/53

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено
— 52 —

Ні в одному ваґоні, як то звичайно траплялося в ті часи, не було місця та і шукати його було ніколи, бо поїзд чекав тільки одну хвилину. Ми ледве всунулися на „площадку“ одного з ваґонів третьої кляси, де вже сиділо кілька людей, а ще тислися нові пасажири. Назбіралося на їй усього чоловіка з 15, найбільще селяне, та чоловіка 3 у піджаках, з яких один вихвалявся, що він є членом якоїсь чека. Один парубок сидів верхи на буфері, два инчі на переході од одного ваґону до другого. Та се мабуть і було нашим порятунком, бо в ту тискняву ніхто не хотів йти перевіряти. Умовившись ми з жінкою казали тим, що розпитували, що я тяжко хворий, а вона везе мене до больниці до Київа. Се викликало до мене співчуття і мені дали місце сісти долі, де серед стоячих мене не було видко. Так доїхали ми до Київа і вже там за кілька день почули, що Н. розстріляно, дарма, що київська чека телєґрафувала, щоб його там не судили, а привезли до Київа, та телєґрама, як все в таких випадках у большевиків, казали, спізнилася. Почули ми також, що годин 6 після нашого від'їзду чекіст приходив на хутір за нами…

Щоб не натрапити на перевірку ми встали на другому Київі, кажучи, що нам так ближче. Та навсправжки нам дове-