Сторінка:Володимир Леонтович. Спомини утікача (1922).djvu/60

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено
— 59 —

— А що Петре! везеш?… Жито? Ну, вези, вези… додав він, ніби ласкаво даючи на те дозвіл, і мені чогось пригадалися подібніж запитання декого з старих панів, що зазнали ще кріпацтва, і такими запитаннями хотіли появити своє доброзичливе та ласкаве відношення до селянина.

— Таж жито… бачите. Нерадо відказав селянин, певно думаючи нишком: Чи тиб блазню, зважився раніше балакати так зі мною — старою людиною…

У першій панській оселі, до якої ми заїхали, здавалося не було ні духа. Тільки після того, як Демян Іванович довго гукав на весь голос, виліз звідкісь ледве човгаючи ногами, знати давно не голений і не вмиваний, у старому літньому пальтечку замість піджака, старий чоловік такого вигляду, як було прохачі „з благородних“ або позбавлені за шахрайство права бути оборонцями в судах частні повіренні, що мусіли після того живитися з самого писання прохань по шинках за скупий харч та чарку горілки.

Демян Іванович пояснив, що се він „дозволив товаришу доглядати сього хутора“, додавши: „от і добре, що є державне майно, могла людина притулок собі знайти“. Чим заробив сей добродій у Демяна Івановича такої ласки, не міг я угадати, але власне доглядати тут не було чого.