Сторінка:Володимир Леонтович. Спомини утікача (1922).djvu/77

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено
— 76 —

Як далекий од тодішніх політичних кол, я можу тільки в самих загальних рисах нагадати дальший плин подій, як вони уявлялися загалу. Не бажаючи здіймати ворохобню в Київі та дати тим змогу большевикам одразу повернутися, українська армія вийшла з Київа. Переказували, що Петлюра ще шукав ґрунту для порозуміння і засилав делєґацію до Денікина, що ніби десь близько Київа відбулося побачення Петлюри чи з самим Денікином, чи з його найближчими дорадниками. Петлюра закликав тоб-то до одностайної боротьби з большевиками, ставлячи умовою вихід денікинців з Київа та з Правобережа одразу, а в міру дальшого наступу і повільний виступ їх з Лівобережа, визнання тимчасово, до кінця війни, самостійности України і остаточне вирішення сього питання Українськими Установчими Зборами. Миролюбиві заходи Українців пішли марно, Денікин на це не пристав, і замісць щоб піти на згоду, розпочав війну проти української армії. Пояснити цю немудру політику можна тільки особливою зарозумілістю та засліпленням Денікина. Перед і без того дущим ворогом він не тільки одкинув союзника, а ще і переполовинив свою армію, одірвавши частину її од війни з большевиками для війни з Українцями. Одночасно видано було україножерні декрети,