Сторінка:Володимир Леонтович. Спомини утікача (1922).djvu/82

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено
— 81 —

дурно нашої землі забрати не можна, бо тоді і в нас все дурно братимуть“.

Одного разу я розмовляв чоловіка з двадцятьма моїх односельців, і один з їх сказав, а усі присутні з їм погодилися: „Ми згодні, щоб вам і 200 десятин залишили, щоб ви з нами жили та збудували нам якусь фабрику“.

Національні вимоги навпаки дуже зросли в селянах. І тоді вже можна було раз-у-раз почути од селян бажання, щоб була своя держава. Якось один молодий селянин, що менше мене знав, почав мені доводити, що ми повинні найдуще Україну любити та за неї дбати, та инші засміялися і не дали йому скінчити — „і що ти їм будеш казати, як вони ще і тоді те казали, як з нас ніхто і не думав“.

Можна сказати так, що коли на початку революції аґрарне питання у селян займало перше місце, а національне останнє, то за часів Денікина значіння аґрарного питання зменшилося, а національного збільшилося і вони стали поряд. Алеж до повної сили зросли національна свідомість та національне почуття тільки аж тепер, і тоді не вони ще були головною причиною невдоволення селян на Денікина. Придушене протягом двох з половиною століть національне почуття віджило не зразу. Щоб в народі цілком усвідомилося розуміння своєї на-