Сторінка:Володимир Леонтович. Спомини утікача (1922).djvu/84

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено
— 83 —

Наприкінці серпня я поїхав на Полтавщину і прожив на селі в свойому маєтку Оріхівщині півтора місяця. Маєток мій за большевиків вважався радянською економією, переданою акціонерній цукроварні, акціонером, якої був і я. Частина землі оброблялася цукроварнею, частина селянами, яку я їм поздавав в аренду ще за Гетьмана. Отже ґрунту для непорозумінь не було, а з другого боку я й їхав на село з твердим наміром нічим не порушувати доброї згоди з селянами, а і вони не тільки не зробили мені ніякої шкоди за большевиків, а ще скільки могли обороняли од їх і мене і моє добро. Ввесь час, поки я жив на селі, до мене приходила сила людей хто по справах, хто посидіти, побалакати, розпитатися. Добрим відносинам до певної міри сприяло ще і те, що денікинці, грабуючи людність, так само шарпали і мою економію, не знаю, чи поводилися вони так і по инших маєтках чи тільки в мене через те, що знали мене за українського патріота. В кожнім разі я був з того тільки задоволений, бо се звільняло мене від фальшивого положення упривілейованого.

В економії від большевицьких часів залишився радянський управитель, молодий хлопець, хоч не дуже тямучий на господарстві, та моторний і повороткий. Поставлено його за управителя мабуть