Сторінка:Володимир Леонтович. Спомини утікача (1922).djvu/90

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено
— 89 —

та народами, до яких проте ніхто з Росіян не ставився, ні як до своїх, ні як до рідних. Кожен, хто мав інші погляди, народи, що бажали самостійности, а навіть самоозначення, в очах денікинців були вже зрадниками, яких треба було знову приєднати силою. Побиваючи на українській землі большевиків за допомогою та дякуючи співчуттю української людности, денікинці, засліплені шовінізмом та зарозумілістю, не зрозуміли сього. Їм здавалось, що вони повойовують не самих большевиків, а й Україну, і вони ставилися до української людности як переможці до повойованих, грабувати яких військові звичаї до певної міри дозволяють. В моїй присутности один полковник журився, що як армія піде далі на північ, економічне становище її погіршає, бо там немає, казав він, Жидів, і не буде з кого брати контрибуцій (які справді бралися з самих Жидів), а і ті ніби добровільні датки (в дійсности вони зовсім не завжде були добровільними), реквізиції та грабунки, які бралися з усіх, та, що не згадав поруч з „Жидами“ і „хохлів“ тільки для обачности.

Згадане відношення до Українців виявлялося не в самім грабіжництві а і в зневаженні прав та гідности людности, в згірдливому та нахабному поводженню з нею. Тут відбувався своєрідний взаємовплив: ідеолоґія виправдувала грабіжниц-