впасти з його. Коли ж, приневоливши себе читати далі, дочитавсь до того, як приведено Максима в кайданах, у очах йому зробилося темно, голова завернулася, він сперся на спинку, тремтячи, немов у пропасниці. Якийсь дикий стогін вихопився в нього. Хотів скрикнути й не міг, хотів відвестися, і не здолав, напнувшись пробував устати вдруге і впав на долівку. Хтось почув, що в хаті в пана Андрія діється щось непевного, наважився заглянути крізь щілину, зняв лемент, збіглася сімя, слуги і поклали пана Андрія на ліжко.
Після цього він уже не ставав і не видужав. З дня на день йому гіршало, йому відібрало мову, відняло руку, ногу й мабуть свідомість, хоч він усе чогось шукав неспокійно очами та чогось допоминався, мабуть часописів. Часописи йому давали, а що не міг сам читати, то читали йому. Бог знає, чи він розумів їх, але певне, що слухати довго не міг і, якщо й розумів, так не все. Часом він хотів щось сказати. Зрозуміти, що каже, було неможливо, він силувався вимовити, напинався й не здолав, сердячись чи на всіх, що не розуміють, чи на себе, що не може сказати. Часом сльози йому набігали на очі… може з досади, може з журби… За тиждень вдарив його другий параліж, ще перегодом і третій і пан Андрій упокоївся. Жінка та діти плакали, але всім зробилося лекше, бо дуже мордувався. Незабаром, як його поховали, прийшов часопис із вісткою, що Максима засуджено до шибениці і присуд виконано. Хтось замітливий з М-ців долічився, що пан Андрій помер саме того дня, коли скарано сина. — Хто зна, може й того самого часу,
