Додому повернувся пан Андрій зовсім слабий, журний, аж темний. Відразу зліг і балакати ні до кого не хотів, відмагався, як питали свої, одним, двома словами: „Лихо”, „Покарав Господь”. Чужих нікого не хотів бачити й лікаря заборонив кликати. Тільки в ті дні, коли надходила почта, нервово чекав часописів і з надією та страхом перечитував їх, шукаючи, чи нема звістки про втечу Максима. Та дні минали, такої звістки не було й кожного разу, перглянувши часописи, пан Андрій тяжко смутився та занепадав духом.
Так як через місяць прочитав він повідомлення, що суд вже почався, при тому нагадувалася подія, наіменовувалися обвинувачені, зазначалося, в чому обвинувачують кожного та переказувалося перше судове засідання. Про Максима писалося, як про одного з найголовніших винуватців, якого приведено на суд у кайданах. Очивидячки втечу впорядити не пощастило і сподіватися на неї далі було б уже безнадійно. Не було сумніву, що Максима засудять до кари на горло…
Пан Андрій сидів сам у своїй кімнаті за щільно зачиненими дверями. Останнім часом він пильно наказував, щоби часописи з почти несли йому просто до рук, не показуючи нікому. В хаті зависла якась сторожка тиша, від якої на душу закрадався неспокій. Промінь, продираючись у завішене вікно, поблискував на полякованних меблях та на чистій, свіжо пофарбованій долівці. Ще прочитавши перші слова про суд, пан Андрій затремтів і якийсь час сидів непорушно, не зважуючись далі читати, та цупко вхопившись за поручча крісла, мов боявся
