Пан Андрій, наче прикинувся з задуми, та підвів голову.
— То час уже йти, — вам, мабуть, ніколи?… Так ось я хотів ще прохати вас: лишилося в мене тут щось грошей, вони мені непотрібні, брав їх із собою, щоб ратувати Максима… не помогло… візьміть їх ви… може допоможете Максимові втікти… а ні, дасте іншим з ваших, кому треба буде…
І пан Андрій поклав на стіл товстий пакунок на кілька десятків тисячів.
Через день пан Андрій із Корнієм Онофрієвичом вирушили додому. Пан Андрій усе наганяв їхати швидше. Залишатися надалі в Петербурзі було йому нестерпно та й почував він себе недобре. У вагоні, як ліг, відвернувся лицем до стінки, так і лежав мовчки, тільки іноді ворушився та часом стогнав. Знати було, що де далі йому робилося все гірше. Він танув як свічка, їсти не хотів, а коли доводилося вставати, ледве човгав ногами. А проте, якби хтось зміг заглянути йому в душу, то побачив би, що слова панночки про можливість Максимової втечі, здіймали часом у пана Андрія яскряві надії, що сяли йому в такі хвилі чарівною радістю. Та ці мрії набігали тільки на мент, дійсно як хвилі, і знову зникали кудись у темну пітьму. Захоплений ними пан Андрій втишувався, як приспана дитина, та лежав непорушно й тихо, мов зачарованний.
— Боже ж мій, хочби довезти! — хрестився нишком під полою піджака Корній Онофрієвич. — „Спаси Господи та помилуй, що я робитиму, як не дай Боже?!… Погано сердешному, ой погано!…”
