Пан Андрій сидів хвилину, похилившись.
— Вам нічого не казав син за мене? — спитав він, наче отямившись.
— Ні, не доводилося.
— Останній час ми посварилися з ним, — мов віддираючи з болем слова, казав пан Андрій. — Це гризе мене… Чи не має хто з ваших змоги бачитися або переказувати щось Максимові?… Мене не пустили, з ним побачитися, — додав він голосом, наче перехопленим у горлі.
Трохи подумавши, панночка відповіла тихо: Може…
— То перекажіть йому, Бога ради: Я не серджусь на нього… Я переймаю усю вину на себе, я тільки сам винен… Попросіть його, хай простить мені… Скажіть: я приїздив сюди, я клопотав, я не те грошей, я себе не жалував: я прохав, я кланявся і… дурно. Будь вони прокляті! Щось наче стогін вихопився в пана Андрія. Скажіть йому я їду додому, бо побачитися з ним у останнє… не дали, а дожидати тут, щоб побачити своє лихо, не моя сила. Скажіть йому: я не жити їду додому… а вмирати, побачимося з ним, може, там…
— Помітно й сама зворушившись, паночка відповіла стиха:
— Будьте певні, ми перекажемо…
Пан Андрій похиливсь та замовк.
Та панночка вважала це побачення небезпечним і не хотіла затягати його над потребу, або ж мусіла кудись поспішати. За хвилину вона глянула на годинник і спитала:
— Ще що маєте сказати, Андрію Івановичу?
