з вами. Це доручене мені. Здається ви дійсно Максимів батько, то що саме ви хочете?
Як часто буває з людьми молодого віку, коли вони переняті важливістю своєї справи й хочуть справити поважне вражіння, панночка стереглася виявити чулість та співчуття й балакала занадто сухо та по діловому.
— Я хотів розпитати за сина… Чи є хоч якась надія?
— Не хочу манити вас. Надії нема ніякої… Товариш Максим занадто помітна людина в нашій партії, щоб уряд не схотів його збутися, а тут ще це діло, в якому участь Максима не можна стаїти… На жаль надії немає…
Та, коли наприкінці своєї мови панночка глянула на пана Андрія й побачила тяжкий біль і жах на його обличчі, в неї стислося серце й по хвилі вагання вона додала таємничо:
— Єдине, хиба пощастить утікти…
— І наче сама злякавшись того, що сказала, поспішилася додати:
— Але це сливе неможливо… Ви ж розумієте…
Власне партія лагодилася впорядити Максимову втечу, та про це не можна було казати нікому, хоч би й батькові. Часом у панночки прокидалася думка, що в батька є гроші, що він охоче їх дав би, а для втечі вони потрібні, що нарешті старий Гречка справляє вражіння людини розумної, але без згоди партії похвалитися про її заміри панночка не важилася тай як його було звіритися такому незвичному до конспірації і все ж таки „провінціональному тюленеві”?
