Андрій Іванович тяжко задихався, поки знайшов на четвертому поверсі потрібне йому число.
Коли він постукав до дверей, з хати обізвався, як здалося йому, трохи різкий жіночий голос.
На столі світилася одна невеличка лямпа під абажуром, а по хаті слалася сутінь. Назустріч панові Андрієві підвелася сухорлява, білява панночка з тим сіруватим, без блиску, коліром волосся й лиця, який часом трапляється в русявих жінок. Сухе, мов виснажене, обличча її виглядало суворо та непривітно, гострі, пронизуваті сірі очі вдивлялися в пана Андрія вивіряюче та недовірливо.
Старечий та прибитий вигляд його здавалося трохи заспокоїв панночку.
— Ви будете батько товариша Максима Гречки?
— Я…
Панночка зразу не дала говорити панові Андрієві. Вона зробила ще кілька запитань, якими помітно хотіла вивірити, чи дійсно він батько Максима, та знає за нього те, що мусів би знати батько й ледви чи міг би знати чужий. Коли цей іспит задовольнив її, вона ніби помякшала і, запрохавши пана Андрія сідати, сказала:
— Ми власне не повинні були б бачитися з вами, не гаразд знаючи, що ви дійсно Максимів батько, бо того ж ще не досить, що так казав та показав мені вас на вулиці ваш кумедний повірений… Нам не можна ризикувати без потреби, але нам було шкода вас, а найголовніше, може цього побачення вимагають інтереси товариша Максима? Через те на нараді ми погодилися на побачення
