тіпатися, як не розірветься. Тільки третього дня йому трохи полекшало. Тоді, кликнувши Корнія Онофрієвича, він попрохав його тихим знесиленим голосом:
— Скоро поїдемо додому… вмирати, а то ще вмру оттут на чужині, а зробити, таки не зроблю нічого… Прохаю в тебе останньої послуги. Піди, розпитайся між студентами, або, де сам здумаєш, чи немає тут якого приятеля, чи знаємця Максимового? Ти боїшся?… не бійся, я сам з ними балакатиму, ти тільки знайди, бо я ж нездужаю, а за це я тобі окремо подякую… Ти й не винен, та це ж із тебе тільки й буде користи…
За кілька день Корній Онофрієвич повідомив пана Андрія, що знайшов одну понночку, яка знала Максима.
— Мабуть теж і з тих революціонерів — пошепки, нахилившись аж над саме вухо, казав панові Андрієві Корній Онофрієвич. — Довго ніхто не признавася, ледво найшов. Оце вам та адреса, де вона вас дожидатиме сьогодня в семій годині вечором, десь аж на Василівському… Це ще не її хата, — додав він з підкреслюванням, мов казав щось особливої ваги… Тільки їдьте вже до неї самі… Я не поїду й так за вашим ділом страху набрався…
В означену годину пан Андрій був у величезному стародавньої будови домі, в якому на чотирох поверхах містилися якісь мебльовані кімнати. Довгі поплутані коридори з силою дверей обіруч розходилися на всі боки по цілому будинку.
