дужче, серце боліло, дихати було важко й підвестися або й перейти кілька кроків стало для його вже важкою роботою.
Аж на четвертому тижні сусід, що обіцяв перебалакати з міністром, повідомив пана Андрія, що міністр згодився приняти його другого дня. Та ця авдієнція завдала йому ще нового жалю. Міністр не дав йому й говорити:
— У вашій справі прохав мене пан Н., та я дивуюся йому, певно він не знає її, що згодився ставати в оборону вашого сина. Дивуюсь навіть і вам. Це чисто наша словянська вдача: аби зробити добре своєму, то байдуже до всього. Якби ви були вірним сином „отечества”, ви відкинулись би від такого сина, а не клопотали би за нього. Певно, ви й самі винні, що виховали такого…
Стримуючись через силу пан Андрій попрохав хоч дозволити побачитися з сином, та міністр відмовив так само гостро:
— Це неможливо! Такі злочинці, як він, не можуть мати зносин ні з ким.
Та пан Андрій не дослухав. Слово „злочинець” мов опекло його, його поривало вилаятись, наговорити міністрові прикростей і тільки, щоб не пошкодити Максимові, він здушив у собі ті бажання, але враз повернувся і не попростившись вийшов.
— Годі кланятися! Однаково я не врятую його, тиснула йому голову тяжка думка. — Бідний, любий мій Максиме!…
Не памятав як і доїхав до гостинниці, а зайшовши в кімнату, впав на ліжко й заслаб. Прибите серце ледве колотилося та часом починало раптом
