що з усіх його заходів не буде нічого. Проте він уперто ходив та довгі часи висиджував і в міністерстві, і в „третьому отдєлєнії”, і по чекальнях впливових осіб. Засилав, куди йому радили, Корнія Онофрієвича з хабарями, сам прохав, кланявся та їздив до тих своїх земляків, що служили в Петербурзі й мали там силу, прохаючи і в їх допомоги та протекції. Та й земляки здебільшого жахалися його та відмовлялися або тим, що не мають сили, або й небезпечністю клопотати в такій справі. Коли-ж один із сусідів по маєтку, дуже впливова людина, що був може чуліший від інших, а таки дужче завинувачений панові Андрієві, і обіцяв перебалакати з міністром, то довго відволікав цю розмову, посилаючись на те, що, приступивши до міністра невчасно, можна тільки пошкодити справі, а треба діждати відповідної хвилини…
Панові Андрієві не давали навіть дозволу ні побачитися з сином, ні щось передати йому з харчів чи одягу, бо Максима увязнено у Петропавловській фортеці, під особливо суворою вартою.
Так минув тиждень, і другий, і третій і де далі все дужче охоплювала пана Андрія безнадійність, а туга, хоча здавалося йому самому, і затупіла та зробилася постійною, пішла у глибінь. Захопила цілу його істоту, всі думки, всі почуття, кожне слово, кожен рух. Про що коли не думав би, не казав він, поруч із тими думками та словами своїми, чув потаємний та дужчий від них голос свого жалю за сином. Разом він помітно занепадав на здоровлю, худшав, старівся, шкура на виду та на шиї позвисала, обличча пожовкло, рухи обважніли ще
