Але пан Андрій якось знесилів та помяшкав і, почувши те, тільки мовив:
— От і добре, спасибі тобі, замовляй, Корнію Онофрієвичу сам собі, що тобі до вподоби…
У Петербурзі звернулися насамперед до відомого адвоката й Корній Онофрієвич зразу побачив, яким він був дурнем, що посоромився заправити з пана Андрія якихсь там пятнацять тисячів, їдучи аж з України. Петербургський адвокат у себе дома зажадав аж трицять тисячів, та ще з виплатою наперед, та ще не моргнувши й оком, наче б ті гроші були якоюсь дрібницею. А в додачу й не потішив нічим пана Андрія, бо вимовляв собі гонорар незалежно від того, чим скінчиться справа.
— Ви ж знаєте, казав він, що справа вашого сина така, що тяжко сподіватися на щасливий кінець. Ми мусимо тільки пошукати якихсь звязків, якихсь впливів, за якими, може, можна буде полегшити його становище. І, якщо в цьому напрямі можливо буде чогось досягти, то я маю до того деякі шанси, може, більші, як інші… Якщо-ж це неможливо, то надія хіба на Бога… Певно ви розумієте, що якби прийшлося до того, щоб нахилити ті впливи на нашу користь, це вимагатиме чималих коштів…
Пан Андрій тільки глянув пильно на адвоката і, відповівши: „Гроші я привіз…” — почав одлічувати йому його гонорар.
І розмова з адвокатом і те, як поводилися з ним по урядових інституціях, куди він почав удаватися з другого дня по приїзді, не потішали пана Андрія ні найменшою надією, навпаки, ще дужче доводили,
