передчував, починав часто та завзято проказувати шопотом: „Господи помилуй, рятуй Боже правий!“ Силкувавася словами молитви відігнати відповідь на своє запитання.
До того ж у пана Андрія все настирливо вставала думка, що ніхто, як він, у всьому винний. Мов вогнем, пекла вона його, поки, змучивши вкрай, немов потопала в імлі несвідомости, що на час обгортала його. Та, давши йому кілька хвилин відпочинку, виринала вона знов, отруйна та гостра і часом Корнієві Онофрієвичові вчувалося щось, ніби придушений стогін з того кутка, де сидів пан Андрій. За кілька день він наче постарівся, чи заслаб. Обличча схудло та потяглося, очі зробилися великі, а рухи важкі, старечі та знесилені. Пан Андрій сливе не обзивався, хіба врядигоди надумається щось про клопоти за Максима та спитає поради, а з їжою мав із ним Корній Онофрієвич просто клопіт. До неї пан Андрій ставився зовсім байдуже, сам майже не їв і, забуваючи і про обід і про вечерю, проминав великі стації. Не вибирав, як бувало колись, таких страв, яких у М. не завжди можна дістати, про питво й зовсім не згадував. Отже, не диво, що Корній Онофрієвич не міг бути з того вдоволений, бо, ще виряжаючись у дорогу, тішився думкою, поласувати, як завжди велося, коштом клієнта, та ще такого… Та з цим він знайшов собі раду, бо того вже було для його забагато, що встав од обіду не вконтентований і на вечерю він замовив уже сам що надумав, не питаючи пана Андрія, хоч давніше ніколи б на те не зважився.
